Спогади Деркача Олексія Пилиповича

Ну, ось я і взяв перо до рук. Починаю писать повільно, але знаю, що цієї повільності вистачить ненадовго — рука бігатиме все швидше і швидше. Писать, правда, трудно — трусяться руки, але думка, як цвяшок, засіла в голову — «Напиши та й напиши». А може й справді декому з моїх нащадків буде цікаво проглянути на те минуле, що я пережив і що власними руками робив або бачив як інші робили, чого дійшов на життєвому досвіді або доідався від інших.

Час у мене є, але тями писати нема, та пишу не для інших, а для своїх, то хай вибачають, як зумію — так і напишу.

З яким захопленням я прочитав би як жив мій дід або прадід, та хоть би хто усно розповів про те. Але нема...

Зі всієї родини я залишивсь один як палець, скоро і я піду туди, у невідому вічність, і єдина відрада, що залишиться від мене і моїх потомків — це діти, онуки, правнуки. Вони теж стануть такими як став я, і їм також скортить заглянуть у дійсну минувшину, а може вистачить сили волі дещо записати із власного життя, із власних спостережень.

Я розумію, що цю роботу треба було розпочати раніше, але щоденні будні турботи не дозволяли цього зробити, тому хай буде так.

Пишу я без плану — як вийде, так і буде.

2.06.1972 року.

Там я родився, виріс, почав робити, закінчив роботу і там, мабуть, закінчу свій життєвий шлях.

Зараз стало модою кожному селові знайти його виникнення, назву, його значення в історичному процесові всього краю. Тож і про Лящівку є багато тверджень, як вона виникла і хто її заснував. Найулюбленішою і мабуть найпоширенішою версією про назву сіл і міст є пов'язування з прізвищем якогось першого поселенця, найчастіше козака, ім'ям якого і названо село. Так і про Лящівку була стаття в районовій газеті, в якій автор писав, що першим поселенцем у Лящівці був козак Лящ, від якого і виникла назва поселення. Не заперечую, є села, назва яких пішла від прізвищ її першопоселенців. Наприклад: Канівці від прізвища Канівець, Сагунівка від прізвища Сагун, та ін. Але в Лящівці не збереглось прізвище Лящ і, мабуть, його ніколи і не було. Є ще версія, що назви поселень походять від назв річок у гирлі яких вони виникли. Цьому є багато підтверджень: Іркліїв, що виник у гирлі річки Ірклій, Золотоноша - на річці Золотоноша, Бурімка - на річці Бурімка, Оржиця - на річці Оржиця і багато інших. До затоплення посульської низовини Кременчуцьким водосховищем, понад горбом, де стало перше поселення Лящівка, протікала, витікши із посульських боліт та джерел, маленька річка Лящівочка, згодом вона зливалась із більшою річкою Бурімочкою, і за цією назвою вона текла понад горою, була, мабуть повноводною, бо була перегороджена греблею з водяним млином. Я сам бачив залишки дерев'яних паль із цієї греблі, які були викопані, як робили підвищену дорогу у 1951 році. Вулиця, де була ця гребля і до наших днів звалась «Гребля». Чому виникла ця гребля, а річка Бурімочка стала зовсім мілководною і навіть улітку стала пересихати. Річ у тому, що недалеко від села ця річка Лящівочка протікала поруч із безіменною річкою і текла теж до Сули. І ось за переказом старих людей якийсь рибалка прокопав рів і з'єднав води Лящівочки з цією річечкою. Рибалка перегороджував рів ятирями чи іншими рибальськими снастями і ловив рибу.Але з часом вода розмивала цей рів і води Лящівочки стали більш текти цим ровом і утворилась велика річка Рівець. Я ще пам'ятаю до великої весняної повіді 1917 року через цей рів було перекинуто місток довжиною не більш як 4 метри. Але води цієї повіді ринули у цей прохід, затопили його, а місток зняли і віднесли десь аж кілометрів за 2. Згодом був збудований міст в іншому місціна цій річечці Рівець, але багато довший і ширший. Води перестали бігти в р.Бурімочку і вона виміліла. Більш того, урочище, понад яким бігла р.Лящівочка, одержало назву «Лящівка» і зветься так до цього часу. Тому більш імовірно, що назва Лящівка походить від назви річечки, на березі якої це село виникло.

Чому ж виникали села по берегах річок? Перші поселенці на нових місцях осідали там, де в першу чергу була вода, і вода, яку можна було споживати протягом цілого року. Звичайно, таким джерелом були річки і озера. Колодязі навчились копать значно пізніше. Тому поселення осідали вздовж річок, хоч і невеличких, бо зробивши штучні перегорожі, можна тримати воду в достатній кількості протягом року.

На Україні, особливо при царюванні Катерини ІІ ішло активне покріпачення селян і роздача поміщикам українських земель. Точних топографічних карт мабуть тоді ще не було і головними орієнтирами на місцевості були малі і великі ріки. Із чого я зробив цей висновок?

Річка Бурімка бере свій початок десь біля села Крестителеве і впадає в Сулу десь біля Липового. І ось і землі, що до революції належали князям Кантакузіним-Сперанським були розташовані по обидва боки р.Бурімки, кілометрів на 3-7 аж до самої Сули, починаючи від с.Крестителеве. Я чомусь певен, що в дарственній від царя було записано, що даруються всі угіддя по такій то річці навіки. Тому селяни-кріпаки сіл Крестителеве, М-Бурімки, Мохнача, В-Бурімки і Лящівки належали князям Кантакузіним. Згодом після реформи 1861 року (звільнення селян від кріпацтва) багато земель було розпродано, зокрема у межах с.Лящівки. Чумак Козуля Іван Данилович купив урочище «Городище» і багато земель в урочищі «Лящівка» та ін. В урочищі «Горбівка» був проданий «Романів горб». Останні володіння в межах с.Лящівки здавались в оренду аж до самої революції. В безпосередньому володінні і господарському володінні знаходивсь степ в межах с.В-Бурімка, луг урочища «Березове», «Чубарове» і «Кудоновщина». Останні землі, як в степу так і на лузі, ішли в найом.

Серед цього моря поміщицьких володінь вкроювались козацькі володіння і володіння здрібнілих дворян, які володіли ними до закріпачення великими поміщиками.

Де виникло перше поселення Лящівки? Безумовно на низу біля річки Лящівочки. Зараз це місце на острові, облитому водосховищем. Жив там Пацьора Іван (Товстяк), а поперед нього ті дворища були козака Козулі Івана і куток той звався Козулівка. Там же недалеко було дворище дворянина Кривусьова (мабуть якийсь козак Кривусь за вислуги одержав дворянське звання і перемінив своє прізвище на Кривусьов). Там же на вигонку стояла церква, а згодом, як збудували нову церкву на горі - на місці де стоял церква осталась капличка. Я ще її добре пам'ятаю. В якому році її зруйнували - не знаю, мабуть тоді, як розібрали церкву на горі. Куток, де стояла ця капличка, звався Церковщина.

Хто були перші поселенці? Можливо, що один хтось оселився на високому березі річки, бо це місце при найбільших повідях, які я пам'ятаю, ніколи не заливалось. Мабуть першого поселенця було прізвище Козуля, бо й зараз у Лящівці більш половини населення мають прізвище Козуля. Відкіля він? Мабуть із Горошина, бо і там прізвище Козуля дуже поширене, а с.Горошине, що стоїть на Сулі, безумовно старіше за Лящівку, кажуть про нього є запис у яких-то літописах ще слов'янського часу. Згодом село розросталось, а після покріпачення частина козаків покріпачено, частина поповнилась новими покріпаченими селянами. Мені розповідав дід Янголь (Гергель) що і Янголі колись були козаками, а згодом у них було відібрано по суду землю, а їх самих покріпачено. Уже в мій час все село складалось із трьох станів: козаки - приблизно половина, мужики (бувші кріпаки) теж половина і невелика кількість дворян: Вовнії, Дмитренки, Пацьори, Кривусьови. Було дві громади - мужича і козача, два старости і два росправи (місце перебування сільської адмінінстрації). Землеволодіння теж знаходились окремо як у степу так і на луках. Між мужиками і козаками ішла постійна ворожнеча. Та проте ця різниця поступово стиралась, коли після реформи 1861 р. розшарування на бідних і багатих однаково зрівнювало і козацькі і мужицькі сім'ї - багато козаків бідніли і навпаки деякі мужики ставали багатими. Тому мій дід хоть і був з кріпаків, а одружився на козачці. Також і батько одружився на козачці.

Та саме село Лящівка виникло в час козацьких розселень уже мабуть після приєднання України до Росії. Але в межах села, хоч і не на тому місці, десь в дотатарський період було військове поселення на зсуві площею у 80 га під назвою Городище.

«Городищ» і «Городків» на Україні дуже багато. Всі вони огороджені земляними валами і глибокими канавами. Є «Городок» і в В-Бурімці але він значно менший.

«Городище» розташувалось на горі, а внизу була пойма Сули, за Сулою ж вдавнину лежали незаселені степи, де завжди знаходили свій приют печеніги, половці, а згодом татари, що часто робили наскоки на поселення Київської Русі, а після її розпаду - на володіння Польщі, а згодом і Росії. Дивлячись на розміри Городища можна зробити висновок, що воно укріплювалось досить довго і старанно. Можливо, що там працювало багато людей, бо щоб окопать 80 га площі з покрученою конфігурацією, з багатьма ярами, що глибоко заходять вглиб території, треба витратити багато часу і людської праці. На північнім боці Городища, над крутими схилами гори, де внизу текла річка Бурімочка, є особливо укріплене місце, що має назву «Бурти» (сховище). Воно має форму кола з діаметром біля 100 метрів, обнесене трьома високими валами з глибокими канавами між ними. Одного разу я з учнями був на екскурсії, у нас була лопата. Прокопавши в центрі Бурт декілька штихів землі ми виявили цеглу, а в іншому місці - обгорілий дубовий зруб. На одному з вивітрених горбів було багато кісток мабуть людських. Неподалік від Бурт, порівнюючи недавно - років 100-150 тому відведено місце під кладовище. І ось, коли копають могили для мерців, то часто зустрічають цеглу, домашню утварь, залишки тикви, знайдено також роги оленя, гребінець виготовлений із кістки та ін. Все це говорить про те, що там було поселення, яке було зруйноване і спалене при наступі татар на Київську Русь, а можливо пізнішого часу. В усякому разі село Лящівка, яке виникло нанизу з ним ніякого зв'язку не мало.

Що ж уявляло село Лящівка в часи мого дитинства (1910 – 1017 рр.) За зовнішнім виглядом – це суцільні очеретяні покрівлі хат, повіток, клунь, хлівців, сажів, з вузькими покрученими вулицями повними по коліна куряви влітку, багнюкою по коліна восени і весною і заметами снігу взимку. Всі двори обнесені лісами з перелазом і ворітьми та двориком теж обнесеним лісою з хлівцем для свиней. Щоб попасти до хати – неодмінно треба пройте через цей дворик, вимазатись у свинячі кізяки, а потім попасти в чистий двір. Як правило кошари і повітки для худоби також розташовувались від вулиці і гноївка від них стікала на вулицю. Дерев, крім поодиноких акацій, диких груш, зрідка слив і терну не росло більше нічого, бо недалеко від поверхні грунту залягав шар жорстви (міцна вапнякова порода) і такі дерева як яблуні, вишні, пересаджені груші не росли, крім того їх не було де і садити, бо садиба використовувалась під будівлі, тік, де становились стіжки хліба, місця де становились стіжки сіна і скирди соломи. Навіть картопля та інша городина садилась тільки для літніх потреб, а остання, що використовувалась взимку садилась на степу. А коли до цього додати, що садиби були дуже малі – від 0,05 до 0,25 га, то можна уявити собі, як це все було нагромаджено. Коли виникала пожежа, особливо влітку, та ще в жнива, то вигорали цілі кутки. При мені вигорів цілий куток – дворів 15 на Балівці. Звичайно, садиби були і більші і заможніші, але мало заможніших садиб більш було на таких кутках як Слобода, Гора, Долина і Хутір – це пізніші поселення, які виникли на купованих у князів Кантакузіних землях, тому і селились там здебільшого багатші козацькі сім’ї.

До 1908 року в селі була одна церковно-приходська школа, а в 1908 році відкрито земську початкову школу з трьома класами навчання і трьома учителями. Я поступив до школи у 1911 році. Перший клас був дуже великий – десь осіб 70-80 і більшість навчившись сяк-так писати і читати залишали школу з другого класу і екзамен у третьому класі здали десь осіб 10-15.

Медичним обслуговуванням Лящівка користувалась у В-Бурімці – де була амбулаторія, а згодом лікарня, яку збудувало і утримувало земство. При захворюваннях звертались до бабів-шептух – я сам неодноразово був під таким медіумом. Вони виливали переполох, витягали язиком остюк з ока, лікували від опіку окропом, запалення легень, допомагали при пологах та ін.

Ветеринарну допомогу також здійснювали коновали, пускали кров, знімали перелоги, які дуже часто закінчувалися тим, що хворі тварини гинули.

Сім’ї були багатодітні. 5 – 10 – 15 дітей у сім’ї вважалось нормальним явищем. Звичайно більшість із цих дітей вмирали не досягши дорослого віку, що вважалось нормальним явищем. Природний відбір діяв з усією невблаганністю.

Як проходила класова боротьба у Лящівці після 1917 року?

Як проходила ця боротьба до 1917 року я не берусь писати, бо що я міг бачити дитячими очима, крім того, що проходило в родині та на вулиці із своїми однолітками або в пастухах. Перше повідомлення про революцію було мною почуте у В-Бурімській двохкласній школі, коли вчителька весною, в березні місяці, зайшовши в клас, повідомила, що скинуто царя Миколу ІІ. Ми запитали, а хто ж буде царювать? У нас в головах тоді ще не вкладалося, як це можна без царя. Але ось коли з фронту поверталися батьки, дядьки і інші солдати і почали розповідати про те, що їм говорили промовці від різних партій, а їх було там дуже багато: і більшовики, і меншовики, і есери, і кадети, а згодом приєдналися ще українські націоналісти, і все це кожний тлумачив по-своєму і на свій бік, - ось тоді і почалась нерозбериха, хто за якою партією і хто чого хоче. Ясніше стало весною 1918 року як стали відбирати і розділяти спочатку поміщицьку, а потім і куркульську землю. Поки відбирали поміщицьку землю все йшло спокійно, а ось як почали відбирати землю і в куркулів, залишаючи їм, як і всім по 1 га на душув сім’ї – ось тоді і почалось – землі стали не давати, а хто намагався брати силою – чинили опір. Скликали сход біля школи і тут же після бурхливих суперечок почалась бійка – побили Козулю Івана Остаповича, Козулю Грицька Остаповича, Дмитренка Якима, Дмитренка Андрія і його брата (Білецькі) та ін., а потім цілим сходом пішли по дворах багачів Козулі Володимира, Шендрика Пилипа, стражника Стеблинського та ін. Декого дома побили, хто був дома, хто заховавсь і його знайшли – також били, стражника кинули з горища. Особливо відзначились своїм буйством Пацьора Дмитро, Нудьга Архип та ін. Але випадків убивства не було, побили і розійшлись. Землю почали віддавать.

1918 рік був щедрим на різні політичні події. Українська буржуазія використала спосіб і маневр Миколи ІІ, коли в революцію 1905 року обіпершись на сільське куркульство революція була придушена, і створила «український союз собственників», до якого потайки записались і в Лящівці, хто був найбагатший. Десь рано весною чи в кінці зими було скликано в Києві з’їзд цих собственників, який обрав керівником України гетьмана Скоропадського. На цей з’їзд їздив хтось і з В-Бурімської волості, можливо хтось лящівський, але хто саме невідомо. Скоропадський офіційно оформив запрошення німців на Україну, почалась окупація німцями України, а з нею повернення старих порядків і земель, що були роздані селянам. Почалась на Україні партизанська війна. Пішла звістка, що із золотоноші на В_Бурімку йде загін німців, а з ним загін гайдамаків )так називалося військо, що його організував Скоропадський). Я був тоді в школі в В-Бурімці. Із сіл, що входили до складу В-Бурімської волості – В-Бурімки, М-Бурімки, Лящівки і Мохнача утворився партизанський загін в керівництві якого був із Лящівки Науменко Прохір (батько Науменка Анатолія). Загін партизанів засів у М-Бурімці на дорозі із Крестителева звідки мав іти загін німців і гайдамак. В ніч на 14 травня сталась збройна сутичка. В бої був убитий один партизан – Трохим із В-Бурімки, німці здались в полон, а гайдамаки розбіглись. З великим тріумфом привели партизани полонених 40 німців у В-Бурімку з ними автомашину, кулемети. Відбувся похорон убитого партизана, виступили промовці: лісничий Рощін, аптекар Дінер та ін. Партизанський загін розташувався у лісі Чубарове. Собственники, почувши, що німців розбито, боячись народного гніву, почали ховатись втікаючи з домівок. Особливо багато їх було на столипінських хуторах за М-Бурімкою. І ось один із них, Радченко, що родом був десь із-за Сули і мав хутір і біля нього 100 десятин землі, утікав десь за Сулу. Їхав конем у повозці. Його перестріли партизани, найшли в повозці револьвер системи наган, пляшки з самогоном. Його арештували, побили і привезли в В-Бурімку. На наступний день був скликаний волосний сход. Його вивели на ганок волосного будинку і почався народний суд. Головне що його питали про те, хто був у хліборобах-собственниках і хто їздив вибирати гетьмана Скоропадського. Він почав виказувать, - йому кричали, що ми знаємо, виказуй інших. Хтось штовхнув його з ганку у натовп, він упав на коліна, хтось з бурімців ударив його кілком по голові і почався самосуд. Мертве тіло було відтягнуто через дорогу в канаву, що нею було обкопано сільське кладовище. Сход розійшовся, бо видовище було жахливе. Так я був свідком подій, що відбувалися у народі із-за володіння землею. Зміст і причину цих подій я зрозумів значно пізніше, але картина їх ніколи не зникне у мене з пам’яті. В ній відобразився народний гнів, що віками збирався в серці народу.

Ну а потім що? Уже на другий день після бою німецький комендант із Золотоноші подзвонив по телефону, що якщо хоч один волос впаде з голови німецького солдата, то В-Бурімка буде спалена і стерта з лиця землі. І німецьких солдат обеззброєних відпустили, а днів через три під вечір В-Бурімка була піддана артилерійському обстрілу, зайнялася частина хат, люди поховались по погребах, частина втекла в ліс. Ввечері німці з гайдамаками вступили в село і почали палити хати. Пожару ніхто не тушив, бо нікому, всі сиділи, я кроти в норах, у землі. Вночі стала ходить комісія і збирать гроші на контрибуцію, а наступного дня зібрали сход, поставили в ряд і кожного десятого клали на землю і пороли шомполами. Радченка заставили відгребти зі сміття і поховали. А Науменка Прохора, що був у командуванні партизанським загоном, не дивлячись на те, що він, приставши у прийми до багачки, ніякої участі в політичному житті не брав – 1942 році після другого приходу німців на Україну – розстріляли разом з іншими жителями села. Але невдовзі в німеччині сталась революція і німці під тиском партизанського руху покотилися з України, а з ними не втримався і уряд гетьмана Скоропадського із його гайдамацькими загонами. На Україні ще довго точилася громадянська війна, я в ній участі по малолітству не брав, але вона не обминула і Лащівки. Проходили через неї і денікінці, і будьонівці, Брали в свої ряди молодих людей призовного віку. Брат Дмитро, що був народження 1900 року теж був призваний в Червону Армію, але захворів на тиф і повернувся додому. Від нього всі заразилися на тиф і перехворіли, особливо тяжко хворіла мати. Я теж хворів, і коли після хвороби вернувся в школу, то викликаний до дошки з геометрії нічого попереднього не пам’ятав. Закінчилась громадянська війна, треба було починати нове господарювання на одержаних землях. почався НЕП. Один поперед одного почали розвивати своє господарство. В 1924 році організувалась сільськогосподарська артіль ім.Шевченка. До неї вступив і батько з сім’єю. Землю вирізали в одному куску на Городищі, усуспільнили коні, с/г реманент, вози, воли, але спільних будівель не було, і коні стояли у трьох місцях. Досвіду в керівництві не було – це призводило до різних незгод. Але це була перша ластівка колгоспної організації господарства. Звичайно, порівнявши тодішню артіль з теперішнім колгоспом, це було як небо від землі, але то була жменька ентузіастів, які як цяточка серед моря одноосібних господарств не побоялись віддать свою землю, робочу худобу, інвентар і почати спільно вести господарство. Треба було витримати ті насмішки, глузування, попрікання невдачами і продовжувати розпочату справу. І вона витримала до суцільної колективізації. Дехто ще й зараз з іронією каже, що хіба то була артіль, то якийсь СОЗ. Ні, статут прийнятий і зареєстрований як с/г артіль, а члени її жили як одна сім’я, що не побоялись першими прокласти шлях до майбутніх форм господарювання. Хто ж вони:

• Козуля Андрій Федорович,

• Казидуб Антін Титович,

• Деркач Пилип Федорович,

• Баль Онопрій Омельянович,

• Литовченко Онохрій Іванович,

• Литовченко Прокіп Іванович,

• Івко Андрій Дмитрович,

• Замула Григорій Ількович,

• Кулик Роман Іванович.

Згодом вступили ще й інші, але то були вже ті, що приглядались чи вигідно, а інші може уже перед колективізацією думали приховатись.

В 1929 році я виїхав з рідного села і повернувся в нього аж після війни в 1945 році. Все, що робилося тут в ті буремні роки пройшло без мене.

Закінчуючи про село, не можна не сказати, в якому гарному місці воно виникло. Як вийдеш на гору і поглянеш: внизу біжить річечка, потопаючи в вербах та лозах, а понад нею біленькі хати з поодинокими деревами, а далі скільки око сягає – луки, ліси, зарості. І так обійди все Городище і внизу – скрізь аж до Сули простяглися луки, ліси, річки, заводі. А на другій горі знов село, уже з садками, а далі степ і степ з могилами.

Гарний край, чудовий край, багатий край. А які чудові люди його населили – великі з ледь примруженими очима і легкою усмішкою на устах і неодмінним українським гумором.

Ростіть, держіться свого краю.

Свого діда, Деркача Федора Онисимовича я пам’ятаю уже старим, він помалу ходив, спираючись на ціпок, трусився, так що в ложці при їді мало що залишалося поки донесе до рота, майже нічого не говорив, крім «Варко» - так звали бабу, виразно і кріпко матерщився, а при намаганні щось сказати у нього виходило «вурешето» - «Решето». Далі як на призьбу від хати він не відходив і горе тій курці, що підходила до хати – кидав на неї ціпком, не звертаючи уваги чи він її поцілить чи ні, чи вб’є – це його не обходило, а наш обов’язок був – це принести йому назад до рук ціпок. Був дуже акуратний, щодня йому хтось ранком зливав на руки з кухля воду, і він старанно мив руки, лице і неодмінно голову. Носив на голові сивий чуб, який спереду порідшав, але лисий не був, бороду теж підстригав, вуса були недовгі. Росту був середнього і важив десь кілограмів з 90. Риси обличчя були правильні, а замолоду, казав дядько Павло та й інші це казали, був гарний на вроду. Дід був кріпаком князів Кантакузіних. Матері він позбувся у дитинстві, а батько за які-то провини було послано чи то в іншу економію, чи то в якесь місто точно цього ніхто не сказав, а він виростав при дворі в економії. Мабуть був у нього якийсь родич, бо по-сусідству з садибою діда Федора була садиба Деркача Грицька, який не вважався нашою близькою ріднею, але далеким родичем він все ж таки мабуть був, бо садиби були разом. І прізвищ в Лящівці таких не було. В цього діда була одна дочка Олена, яка вийшла заміж за Кучера Герасима, і після смерті батька – він виїхав на поселяни десь у Сибір, а садибу купив мій батько. На старому хатнищі батько в 1922 році почав будувати хату, а після його смерті ми її закінчили в 1927 році. Так ось я розповів, що дід виріс при дворі в економії. Дід був неписьменним, але мабуть був кмітливим, правда казав мені дядько Павло, що за його вроду, але це здається мені мало ймовірним, його призначили приказчиком, ну а це людина, яка повинна виконувати волю своїх панів і вижимати з кріпаків все що можна з них вижати. Десь за М-Бурімкою було панське господарство, і він там виказував свої здібності. Після розкріпачення 1861 року, та економія, що була за М-Бурімкою була ліквідована, а він, одержавши наділ як і всі кріпаки почав господарювати. Крім своєї наділеної землі він став наймати у князів Кантакузіних землю. Маючи досвід у веденні господарства, він найняв усе Городище – 80 га, «Луку» - 6 га, «Стависького» куток – 15 га, ще й досі понад цим кутком у Горбівці балка зветься «Деркачева», а вона зовсім не Деркачева, була лише у наймах у Деркача. Господарство дід вів дуже акуратно, худоба, коні були чисті, поводився з наймитами справедливо – харчі були чисті і довільні, про це мені розповідав дід Кулик Василь, який наймитував у нього і ще недавно лише вмер. Дід багато випивав, кажуть що у хаті, де він жив, під лавою завжди стояло барильце з горілкою. Казав мені дядько Павло, що якийсь управляючий панської економії, що був у близьких відносинах з дідом, не радив йому багато накуповувати землі, що вона вся не рано чи пізно перейде селянам. Тому не дивлячись на те, що у нього було велике господарство, він мав власної землі лише 15 десятин. І вся вона крім 3 десятин лугу у Кудоновщині знаходилася у мужицьких нарізах. Мабуть уже після паралічу діда, а може трохи раніше – Городище і Луку купив Горбач, я вже пам’ятаю із оренди Стависький куток і горб піску біля нього, які використовувались для випасу скотини, а на горбі як-коли сіяли жито. Держали цю оренду батько з братом Грицьком та Павлом. У війну 1914 року і ця остання оренда була покинута, бо дома залишились лише жінки.

Відзначався дід суворістю. Мати розповідала, що коли мій брат Дмитро був ще маленьким і чогось плакав, а дід його любив і втішався, то без попередження він так ударив матір ціпком, що знак довго не сходив з її тіла. Коли дядьки були уже дорослі, то і їм часто перепадало від діда, особливо дядькові Грицькові, який часто залазив у закром з пшеницею, ну і часто попадався. Женився дід три рази, перші дві жінки померли не залишивши після себе дітей, а від третьої Козулі Варки Романівни було три сини і найстарша дочка Векла. Баба була дуже криклива, але добра. Помер дід у 1914 році, а баба в 1920 р. Бувши малим мене дивувало одне явище: ще мабуть до паралічу, але вже в похилому віці дід зробив для себе труну і вона стояла в повітці на трямах разом з поламаними саньми-козирками. В ній неслися кури і я часто лазив туди і підкрадав їх та носив у лавку на конфети, а згодом і на куриво. Я довго не міг зрозуміти, як це може жива людина зробити для себе труну, яка б постійно нагадувала про близьку смерть. І нарешті зрозумів. Коли ховають мерця, його кладуть у гріб і закидають землею. Для живої людини, що спостерігає за цим, видовище, коли насипають людину товстий шар землі, впливає дуже гнітюче і лише звичай, коли мерця ховають у труні, а ще більше, коли роблять склеп – трохи полегшують ці гнітючі почуття. Аби бути певним, що людину положать у моглу у гробі, старі люди, не довіряючи своїм спадкоємцям, які можуть сховати по скупості в дуже ветхій труні, а то і без неї – робили собі за життя труни. Крім діда, я знаю багато старих людей, які за життя робили собі труни.

Звичайно про батька найраніші враження – це те, що діялося в хаті. Хати, де проходило моє дитинство, це старовинні «двойники», цебто дві хати розділені сіньми, і в ній жили дві сім’ї: дід, баба, дядько Павло з жінкою і дітьми і батько з матір’ю і дітьми. Тіснота була невимовна – особливо вночі взимку – треба було розмістити до 10 дітей. І останнім десь найти місце. Звичайно всі діти спали покотом долі на соломі, напечі, підпіччям, чи в колисках. І все це в одній хаті, бо в другій лежав дід. Правда в повітці, де стояли коні, була хатинка з піччю і полом, постійно там ніхто не жив, але протопивши, можна було там переспати, але ми діти там не жили. Коли вже 1919 року батько з дядьком розділилися господарством, то батько з нами перейшов туди жить, де ми і жили до 1927 року, там же умер і батько в 1925 році.

Так ось перші враження про батька, я уже казав, зв’язані з хатою. Я пам’ятаю довгі вечори взимку. В «чистішій» хаті сходились сусіди і неодмінно кум Онуфрій Баль і читали вголос різні книжки. Читав найчастіше кум, бо він робив писарем у козачій росправі. Під час читання подавались різні репліки на зразок «Мужичої арифметики» Васильченка.Де брали книжки? Мабуть із шкільної бібліотеки, але не всі, бо коли я вже ходив у школу, то бачив у батька Ч.Дарвіна «Походження людини», але де він її брав того я не знаю. Більш до вподоби були історичні книжки. Згодом я сам читав ці книжки. Мабуть ці вечори зародили і в мені ранню жадобу до читання, до навчання. Мабуть батько користувався авторитетом і серед населення.

В 1909 році в Росії святкувалось 200-річчя перемоги над шведами під Полтавою. На сільському сході батька було обрано представником на ці свята, що відбувались у м.Полтаві. На ці свята приїздив і цар Микола ІІ. Пам’ятаю вечори, коли в хату до нас збирались сусіди, на яких батько розповідав як проходили ці свята і який собою був цар. Я запам’ятав, що він був невисокий, з риженькою борідкою і вусами і чимось схожий на нашого сусіду Янголя Митрофана. Привіз він з собою і пам’ятну медаль про участь у цих святах. Дуже часто до батька їздив його знайомий із В-Бурімки – Карасенко Олексій Іванович. На той час він був гарним сапожником і агентом по розповсюдженню швейних машинок компанії «Зінгер». Приїздив він звичайно по святах, звичайно по релігійних, і як завжди гулянка супроводжувалась випивкою і співами. Вперше я почув пісню, що в революцію 1905-1907 рр. була дуже поширена на селі: «Годі конати, годі терпіти, годі панам догоджати, годі глитайські ниви широкі кров’ю та потом гноїти»...

Цей чоловік безумовно мав якийсь вплив на мого батька і деяку літературу він мабуть брав у нього. Згодом, коли я почав ходити у 2-х класну школу у В-Бурімку, то я був у нього на квартирі. Через деякий час він виїхав на переселення на південь України а в його хаті і зараз міститься пошта. Коли я почав в дечому розбиратися, я чув дуже часті спори між батьком і матір’ю, що потрібно будувати свою хату, потрібно різнитися з дядьком павлом, бо і в нього і в нас уже великі діти, десь треба жити. Батько ж говорив, що нема чим ділитись, що в нас три сини, а землі дідівської припадає лише 5 десятин, як її розділити ще на троє, що їм припаде і як їм вести господарство. Єдиний вихід – поїхати на переселення. І от батько весною 1914 року з ще одним односельчанином Янголем Григорієм їдуть ходаками на розглядини в Самарську губернію. Перед виїздом увечері між матір’ю і батьком знову виникла сварка, яка закінчилася тим, що дерев’яний ключ від колодязя перебився на материній спині. Переселення не відбулося, бо почалася війна 1914 року, а батько повернувся десь під осінь з переломленою ногою. нога зрослася і в 1915 році його забрали на війну. Повернувся він з війни уже восени 1917 року, наслухавшись там різних ораторів від різних партій. На мій вступ до гімназії, яка відкрилась у В_Бурімці, він подивився схвально, бо від неї нічого не втрачав, а ще одержав – у нас було 5 десятин землі, а на душі, як тоді поділяли, ми одержали 6 десятин. В 1918 році батько і дядько порізнилися. Батько одержав огород від толоки. Сестру Уляну видали заміж і ми стали жить у хатині – відгороджений причілок у сараї. Почали рубати панський ліс, і батько нарубав на сохи і клітку. Восени 1924 року, вкриваючи нову хату, батько простудився, що сприяло виникненню туберкульозу горла, і весною 1925 року він в 45 років від роду помер.

Відколи я пам’ятаю батька – він не ходив до церкви, ніколи не сповідався і не причащався, більш того по всіх вечорах, що збиралися в нас, завжди з запалом виступав проти церкви, попів, через що мав завжди неприємності з тіткою Веклою, яка була заміжжю в с.Старому і час від часі приїздила в гості, та дядьком Грицьком, що теж приходив в гості. Само собою зрозуміло, що відомості про батькове безбожництво були відомі і попові, тому довідавшись про його смерть, він заборонив видавати нари, щоб нести труну. Це був перший у селі похорон без попа, по-новому. Запрягли у воза пару гарних артільних коней, на воза поставили труну, попереду несли червоний прапор, за гробом ішли рідні і артільщики, хор співав революційних пісень. організаторами похорону були члени артілі, бі їх було ще не багато. За гробом йшло майже все село. Мені було дуже жаль батька, я дуже плакав і особливо дуже плакав брат Андрій.

Якого твердого характеру був батько. Уже бувши дуже хворим, він не втрачав сили волі і не впадав у розпач. При відвідуванні його він завжди жартував, а дядька Грицька доводив своїм безбожництвом, що той спересердя хватав шапку і біг додому, мати було після докоряла йому, що нас і люди відцураються.

Так і не діждав батько пожити в новій хаті, винесли його мертвого з повітки, а ми з братом закінчили її в 1927 році, тоді як я вже два роки вчителював. Правда я жив у хатині мало, бо як став учителювать 1926 року – то перейшов жити у шкільну квартиру.

Пам’ятаю уже після революції десь 1918 чи 1919 року батька було обрано в правління споживчої кооперації. Він їздив у Золотоношу по товари. І от влітку одного разу він вирішив взяти мене з собою, щоб показати місто. Пам’ятаю я дуже дивувався, особливо з паровоза, що тяг за собою багато вагонів. Ввечері вирішив показати мені кіно. Підійшли до каси, взяли квитки і якось згодом батько оглядівся, що згубив 25 крб. Було суворо наказано не хвалитись про це матері. А в кіно стався такий випадок: показували як один чоловік на грунті нещасного кохання вирішив покінчити життя самогубством. При пострілі з рушниці (хоч і без звуку) я дуже злякався. Батько сяк-так заспокоїв мене, та ось на екрані з’явився поїзд, що їхав прямо на мене – я не витримав і побіг до дверей. Звичайно з мене посміялися.

Не дивлячись ні на що, світла пам’ять про батька жила у мене весь вік.

Про себе можна писати і багато і нічого. Все, що діялося – залишилось у пам’яті, хоч і притупилась гострота переживань. А може з боку події, що відбувалися при мені можна було б висвітлити інакше, та проте це не має ніякого значення, бо пишу я для себе, та може хто з нащадків поцікавиться заглянути «скуки-ради», та й події ці більш особистого і сімейного характеру.

З найдавніших дитячих вражень звичайно залишились ті, які впливали на дитину чимось найяскравішим. Запам’яталась мені якась свадьба, мабуть женили дядька Павла. Ну і звичайно молода, що сиділа за столом у вінку – моя майбутня дядина Ганна Зотівна, яка залишилась у моїй пам’яті наймилішою після матері людиною, яка нас ніколи не скривджувала, хоч нас дітей і багато було в одній хаті, і часто за що-небудь та й заводились сваритися. Як ми трохи підросли, то я не пам’ятаю, щоб наймали наймитів пасти скотину. Звичайно менші привчались пасти біля старших. Ну звичайно починалося з овець. Там же в пастухах я почав ходити «в світ». Звичайно пасли не в одиночку, а збирались в табунці з сусідськими хлопцями, де під горою та на Буртах і починався мені відкриватись світ божий. Чого тільки не наслухався я там: і казки, і небилиці, і перші пісні, і гра на сопілці, і вироблення різних свистиків. А як переженем овець на толоку, що лежала по обидва боки річки Рівця, то з річки і не вилазиш, а вода з весни чиста, бігуча з піщаними плесами і берегами з кручами із яких так гарно плигати в воду. Яких тільки пригод не було – були й гарні, були й погані, але то щасливе дитинство. Пам’ятаю, влітку уже під вечір пішла велика злива, вівці понамокали, ми помокли і померзли і вирішили гнать додому. Женучи під горою, я раптом побачив срібні 20 коп. – я взяв їх, одійшов трохи, але повернувся назад, подумавши, що ще щось найду. І справді найшов ще 20 коп, але більше не було. Вівці тим часом спустилися вниз і ввійшли в громадську ватагу, що йшли вулицею. Було мороки поки з допомогою чабана відібрали моїх овечок, а однієї так і не найшли, пропала. Батько полаяв, але бачучи який я мокрий, обійшлось лайкою, а за гроші, що я найшов, у В-Бурімці на ярмарку, а там великий був ярмарок на Івана-Купала, купив мені кишеньковий ножик, який я на другий день чи то загубив у проваллі, чи хлопці вкрали.

Після овець черга прийшла пасти скот. Скотини в Лящівці держали побагато – лугу було багато – був і випас, було і сіно. Корови держали не для молока, а для одержання приплоду, молока ніхто не продавав і ніхто його не купував, бо місто було далеко. Із приплоду вирощували робочі воли, або продавався молодняк 1-2 років. Порода скоту була сіра українська, не молочна, але у роботі дуже витривала. Як я був пастухом, то було дві корови – одна батькове придане, друга – дядинине теж придане, були бузімки і телята та робочі воли. Була сіра кобила уже старенька, але водила гарних лошат, так що на час поділу господарства біло двоє коней і попались по одному батькові і дядькові. На час вступу в артіль у 1924 році батько здав коняку і одного бика трьохрічку, яким ми робили в супрязі з коровою. Так це я трохи забіг наперед. після овець я пішов до скотини. І тут трапився випадок, який відбився на всьому моєму житті. Пасли ми тоді скот на панській оренді в Горбівці коло Стависького кутка. На горбі був загін – обнесена латами загорожа, в яку на ніч загонили скотину і біля загону – курінь із дрючків вкритий соломою. Ми пасли вдвох з сестрою Уляною. Загнавши скот в загін ми полягали спать, повкривавшись свитинками. Десь пізнього вечора чи серед ночі піднялася велика буря, розкрила наш курінь вщент, пішов проливний дощ. Ми промокли «до кісток» і коли ранком верхи приїхав батько, то забрав мене ледве живого. Мені було років 6-7. Я тяжко захворів, мабуть на запалення легень. Лікарів біля мене не було, нічим мене не лікували. Пам’ятаю, що я досить довго валявся на полу, мені навіть пошили «на смерть» сорочечку із ситцю в руденькі крапочки і надівали на мене, приміряючи як вона на мені буде прилягать. І диво, я не вмер, а видужав, але від того часу я став слабувати на грудь, дуже часто простуджувався і кашляв.